Загинув Максим Кривцов. Герої вмирають...
Вчора я писала про Венеру на осі катастроф у поєднанні з зіркою Антарес. Планета любові, краси і гармонії… Але з Антарес! І вчора прийшла сумна звістка про загибель Максима Кривцова, поета, добровольця, захисника, героя.
Ми весь час втрачаємо найкращих і задаємося питанням– чому? Мабуть, їх смерті нас чомусь вчать. Не тільки їх подвиги, творчість і приклад, але й смерть…
Ми хочемо мати того, достойного, на кого можна спертися, відчути стрижень, а його забирають, вибиваючи в нас відчуття опори і віри в справедливість світу. І найближчого, і у глобальному сенсі. Один за одним гинуть найкращі, а навкруги сіра маса причаївшихся ждунів.
Душі кращих дозріли, виконали свою земну місію, і пішли, а ждунам ще довго будуть надавати шанси на хоч якусь власну еволюцію, і вони більш живучі.
Який сенс у смерті, якщо людина була сповнена сил, таланту, потенціалу, бо ми віримо, що все для чогось? Щоб ми не зупинялись, щоб шукали щось глибше, щоб сколихнути в нас краще, щоб ми були більш живі.
"Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи м"яч
мої руки відірвані проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат заржавіє
бідненький
мої змінні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешт
розквітнути
фіалкою"
***
скоріше б уже весна. Герої вмирають...
